27 січня 2026 року громада в рамках меморіального заходу вшанувала пам’ять жертв нацизму. Після привітання присутніх Стефан Вапенханс відкрив програму читанням уривків із творів Елі Візеля. Тексти, прочитані з великим емоційним навантаженням, взяті зі спогадів очевидців, які пережили Голокост, та лауреата Нобелівської премії миру, зворушили близько 40 гостей і дозволили їм наочно відчути неймовірні страждання минулого.
Після виступу мера особливий акцент зробила Езра Артук, учениця 9-го класу місцевої гімназії імені Хайніца. У своїй вражаючій промові вона закликала до пильності та підкреслила незмінну важливість пам’яті — особливо для молодих поколінь.
Нижче наводиться повний текст виступу мера (остаточним є усне висловлювання):
Шановні присутні,
сьогодні виповнюється 81 рік з того дня, як Червона Армія звільнила табір смерті Аушвіц-Біркенау. Це місце, яке як ніяке інше уособлює нелюдські злочини нацистів.
Ця історія — це не далеке, абстрактне минуле. Вона залишила слід і тут, у нашій громаді. «Камені спотикання» в Герцфельді — це такі мовчазні свідки. Я дуже хотів би, щоб ми продовжували досліджувати та осмислювати цю історію й для інших районів.
Але поки у нас ще є така можливість, це має бути не лише днем пам’яті, а й днем слухання. Можливості вислухати тих, хто пережив жахи Другої світової війни або навіть вижив у концентраційних таборах, з кожним роком стають дедалі меншими.
Можливості вислухати зменшуються — необхідність, як здається, зростає.
Навіть якщо існує небезпідставна теза, що дух тих часів ніколи повністю не зникав, то принаймні довгий час його не було чутно голосно. За останні роки це помітно змінилося.
Сьогодні ми стоїмо перед великим суспільним викликом. Ми мусимо терпіти суспільне невдоволення, приймати критику та усвідомлювати її необхідність. Водночас ми маємо поставити чіткі межі та чітко заявити: перевантаження, невпевненість та незадоволеність складним, багатополярним і багатогранним світом не виправдовують слідування ненависті та підбурюванню.
Водночас ми маємо знайти відповіді для тих, хто прагне простих відповідей. Для тих, кому посилання на складні взаємозв’язки здається виправданням. Ми маємо вислухати й цих людей. Спробувати зрозуміти, що їх рухає — не засуджуючи, але з чітким завданням показати демократичні рішення.
Як громада, як найнижчий державний рівень і, отже, начебто безпосередньо відповідальна за життєву реальність багатьох людей, ми відіграємо в цьому особливу роль:
Надати поняттю «батьківщина» позитивне забарвлення — не ідеологічне.
Розуміти спільноту як щось інтегруюче та різнобарвне — не як щось етнічне.
Зміцнювати довіру до демократичних процесів на місцевому рівні та не проголошувати їхнього кінця.
Це наша відповідальність.
Ця відповідальність випливає з жахів, які нацисти принесли нашій країні та всьому світу. З ідеології, що зневажала людство, яка систематично знищувала людей, які не вписувалися в її світогляд — тому що вони вірили інакше, жили інакше.
Ці цифри відомі, і все ж досі їх важко усвідомити. Однак ми можемо усвідомити й зрозуміти механізми, паралелі та провини, які тоді проклали цей шлях. Визнати їх, назвати та зайняти чітку позицію — ось наше завдання.
Це, окрім вміння вислухати, є нашою відповідальністю. Ця відповідальність не починається десь — вона починається тут, у нашій громаді.
Дякую вам.